Напередодні Всесвітнього дня письменника, що відзначають щорічно 3 березня ми вирішили познайомити вас з уривком твору, казкою випускника відділу декоративно-прикладного мистецтва Сумського вищого училища мистецтв і культури імені Дмитра Бортнянського, що обрав собі псевдонім Алекс Фентезі.

Каштанове князівство

(історія перша)

Ви колись думали як живуть наші каштани, який вигляд мають. Ні? Тоді слухайте мою розповідь, як я бачив і стежив за усім життям живих та незвичних істот - каштанів.

Кожного травня, в центрі міста біля одного старого багатоквартирного будинку стоять впевнені та звеличені, високі дерева каштани. На гілкових пальцях каштанів народжувалися під травневим променем сонця бутони біло-рожевих квіточок. Такі ніжні, такі крихітні творіння, якими милуються закохані або ніжні та добрі люди. Але ж таки, квіткам недовго сталося, бо вони перевтілилися в сильних, незвичайних для людей колючих ягід, яких ніхто не їсть.

Непрості вони, каштани мають образ зігнутих їжаків яскраво-салатового кольору, які мають то два серця, то своїх діточок – маленьких людей князівського походження. Їжаки народжувалися саме з коричневих хвостів, їм доводилося спати і жити верх хвостом, мордою вниз. Окрім їжаків існують дуже рідко жучки з хоботами, і колючими салатовими крилятами. Для всіх істот дерево являється джерелом життя та величезною і багато столітньою вежею, покрита зеленим листям з п'ятьма краплями, як у людини п'ять пальців руки. А перевтілилися в колючих зелених кульок на останньому місяці літа, і почалося цікаве життя маленьких істот в зелених круглих коробках.

Посеред колючих зелених каштанів вилуплювалися перші діти-горіхи, брат-княжич і сестра-княжна, та зі часом правили вони всіма хвостатими їжаками та своїми сусідами. Княжич з княжною та їх сусіди мають світле тіло як цяточка від каштана, а сам темний коричневий колір прикрашав їхній одяг. На відміну від людей каштани тільки проживають прекрасну молодість, а ще добре пам'ятають кожну прожиту мить, усе що вони діяли, розважалися, говорили. Каштанчики-горіхи: брат-княжич та сестра-княжна такі юні підлітки, які ще не знавалися старості ніколи, бо помирали на дорогах під ногами у людей на щастя, але все ж таки раділи тому що їхня молодість краща за старість. Проживали її яскраво і незабутньо. А все ж таки, деяким, саме вони уперше впізнали старість, але спочатку дізнаємося як вони жили.

Одначе в один пречудовий літній ранок, по сонячній доріжці променю грайливі, сонячні, крихітні метелики літають до каштанової вежі з зеленою скронею та зеленими сплячими їжачками. Один з сонячних метеликів долетів до одного величавого сплячого їжака, ніжно дратуючи своїми крилятами та сміхом. Їжачок пробуджується і вдихає, за тим його тіло вилуплює двох молодих істот, зовні нагадуючи людей, але відрізняються кольором, одягом, особливістю зовнішності, у них верхівки голови звужуються в кінчик, схожий на пучок. Тілом істоти мають світлий колір, а на них темно-коричневий одяг, на спині одягу йде чорна полоса посеред коричневого поля. Руки та ноги видовжені, гнучкі, а обличчя овальні з тонкими витягнутими носиками та прикритими до голови вухами у вигляді краплі, а очі мають білу барву.

- Ооооой, - позіхає перша істота-горіх. – Ось і настав новий ранок.

- Так, вже новий день, братику, - говорить друга істота-горіх.

- Доброго ранку!!! – горланить усім людям та природі радісний брат-горіх.

- Чого ти горланиш? Розбудиш усіх сусідів наших, перелякаєш наших звірят, - заспокоювала друга істота.

- Сестричко, хіба можна пропустити такий гарний день?

-  Авжеж, не ліпше пропускати, але дай їм зігрітися ще трішечки на теплому сонечку.

- Тож, ти маєш рацію, а я зараз краще розважуся, почну день зі стрибка! – розпорядився зі своїм днем брат.

З тієї миті подув легенький вітерець, зірвавши маленький п’ятикінечний листок з гілки, і брат зістрибнув від їжака, котрий їх оберігав щоночі від холодного вітру, на листок, який повільно кружляв і падав на землю. А сам братик стрибав з листочка до наступної гілки, постукав кулачком в одного з зігнутих їжачків.

-  Доброго ранку, сусіди, прокидайтеся, новий ранок, новий день настав. – звертається він.

-  І вам доброго ранку, мій великий княжичу, - відповів сонний сусід.

- Скоріше вилуплюйся! – з посмішкою звелів княжич-горіх, і перейшов до інших їжаків.

Доки княжич розбуджував усіх сусідів, усі не поспішаючи прокидалися і позіхали, та потягнулися. Усі жителі каштанової вежі вживалися двома стравами: росою та сонячним теплом.

А все ж таки розваги у мешканців були, та їх вигадував сам княжич. Зазвичай їжаки стрибають з гілки на інше гілля, та знову назад, або по кругу вежі можуть долетіти, істоти також полюбляють стрибати, більше всього на світі. Їжачки з’явилися на нижніх та середніх ярусах каштану, а під верхівкою вежі мешкають жуки з довгими хоботами, на яких вони самі висять. Навіть княжич намагався на крилатих зелених жучках з хоботами долетіти до небесного моря із білими хмарами, щоб відчути на дотик його, але все ж таки жучки не спроможні так далеко відлетіти від дерева, сили немає. Тим паче жучки стисло пов'язані із деревом, але повеселитися мешканці каштанового князівства можуть, літати навколо вежі на жучках і горланити скільки завгодно від захвату польоту. А їжаки можуть стрибати та й лазити по деревам своїми темно-коричневими кігтями по стовбуру вниз і верх, і навіть по траві можуть походити і покотитися, як справжні каштани. Коли йшов дощ, то каштанові істоти просто насолоджувалися під ним. Ще одне улюблене заняття істот – спостерігати за людьми, і запам’ятовувати їхні імена та дії. Отже наприкінці літа, між деякими гілками виникає чи прилипає бабине літо, та і для цього явища княжич знайшов призначення. По ним стрибати для задоволення, та на одній нитці павутиння долітати від одного гілля до іншого, як в джунглях прийнято.

Одного разу восени, коли листя міняли зелений колір на жовтий, то на одному бабиному літку назустріч княжичу всього каштанового князівства явився павук з дуже тонкими і довгими лапками, а очі зморщені та суворі. На голові у павука сидів зігнутий ковпак багряно-жовтого кольору, хоча павук темний по барві.

- Здравствуй, незнайомцю, ким ви будете мені? – привітав веселий княжич.

-  Я павук-чаклун, мене звати Обертун, - відповів княжичу сам павук.

- Цікаво, а що ви вмієте робити? Бо я не знаю чим займаються чаклуни, у нас в князівстві таких немає, - питає княжич-горіх. – До речі, мене звати Жваво.

-  Я вмію перевтілиться в будь-кого і будь-що за бажанням, передбачувати майбуття, знаю усі віки починаючи з народження Великого Світу, який нас оточує, ткати заклинання по дрібницям через павутиння, що ще можу, літати по хмарам і вітру, та забирати у інших емоції, радощі життя і цікавість до нього.

- Ого, неймовірно, а чого ви тут на бабиному літку?

-  Бо справа одна є невідкладна.

-  Яка?

Не встиг павук відповісти, як до нього і княжича долетіла стрибком сестра-княжна.

- Що тут відбувається? Хто ти? – питає вона.

- Ох, я павук-чаклун, Я Обертун! – повторив павук.

- Це моя сестра, її звати Радість, - представив її брат-княжич. – Ми майбутні князь і княгиня каштанового князівства, як підростемо.

- Зрозуміло, - каже павук Обертун. – Моя справа – це ви, я прийшов попросити не чіпати мої володіння.

-  Що ти кажеш? Ти зараз на моїх володіннях, - відказав княжич.

-  Я кажу про павутиння, вони ж мої створіння і володіння, не чіпайте їх, вони надають дереву життя і продовжують його.

-  Добре, обіцяємо, але ти розкажеш нам майбуття? Яке воно у нас буде? Нам цікаво, - питає княжич.

-  Тож, ти сам хотів дізнатися, - говорить Обертун. – Ви незабаром підростете, станете князем і княгинею, але ваше правління триватиме недовго, бо скоро прийде до нашого краю Зима, холодно і люто буде, їжаки втратять первісний колір свого одягу, швидко постаріють. А ви будете перші за всі попередні життя впізнаєте старість і сум в цьому. Але не хвилюйтеся, ви гідно зустрінете смерть, і виникнете в наступному житті, коли знову зайде тепле сонце і зелена трава.

-  Дякую за пророцтво, сподіваюся що нам буде цікаво далі пожити і впізнати усе, а потім перекажемо нашим сусідам, - наївно говорить майбутній князь.

Павук-чаклун лише мудро посміхнувся, бо знав що цьому не бувати, попрощався з княжичом і княжнею, і відлетів на нитці павутини.   (10 лютого 2018)

Своєї рідної мови й свого рідного звичаю рідним серцем держитеся.

П. Куліш

21 лютого ми відзначаємо Міжнародний день рідної мови. Мова кожного народу - неповторна і своя.

Мова – своєрідна візитна картка кожної людини, за якою судять про її освіченість, ерудицію, начитаність. Знання мови потрібні кожній людині в її повсякденному житті.
За допомогою мови ми спілкуємося, здобуваємо знання, прилучаємося до духовності, культури, висловлюємо свої думки.

Для кожного народу своя мова найдорожча, найкраща, наймиліша. Це засвідчують прислів’я:

Немає солодшої за рідну мову.

Слово до слова – зложиться мова.

Мова – найдорожчий скарб.

Якою була мова 400 років тому? Дізнатися можна за посиланням.

Українська мова дуже багата і милозвучна. Одні слова народжуються, інші вмирають. В 11-томному тлумачному словнику української мови близько 136 000 слів. І всі вони важливі й разом складають безцінний скарб рідної мови. Користуватися словником можна онлайн.

Значення слів можна знайти у тлумачних словниках
"Укрліт.Org"